— У своїй трудовій біографії, просуваючись по тих чи інших позиціях, я міняв місце роботи кожні п'ять-шість років, і мені завжди доводилося опановувати щось нове. Очевидно, якби я робив це неефективно, то навряд чи зараз міг би претендувати на посаду міністра. У мене за плечима — досвід роботи на низовому рівні. Я розумію, що там відбувається, і в мене є ідеї, які можна реалізувати на новій посаді. Тому не думаю, що потрібно буде надто багато часу, щоб вникнути в основні позиції. На тривале розгойдування часу немає. Рівень розчарування у владі в суспільстві настільки високий, що діяти треба дуже швидко. Я сформулював би завдання так: або радикалізується влада, або до влади прийдуть радикали. Причому такі, на тлі яких О.Ляшко здаватиметься ретроградом і консерватором.  

 — Я збираюся виконувати програму Кабміну, презентовану В.Гройсманом, а саме — позиції розділу 15 "Соціально-гуманітарна сфера".  

Перше — потрібно здійснити монетизацію пільг, про яку говорять 25 років, але, по суті, ми реалізували комуністичний принцип "Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами". Держава взяла на себе величезну кількість пільг. І цілком очевидно, що ресурсу для їх забезпечення вона не має. А при обмеженості ресурсу його розподіл між людьми відбувається нерівномірно. Тому необхідно проінвентаризувати всі наявні пільгові категорії і, виходячи з можливостей Держбюджету, визначити рівень компенсацій, на який люди можуть розраховувати.  

При спробі обмежити або якось зменшити кількість пільг уряд або ВР завжди впиралися в ст. 22 Конституції, де сказано, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, і що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. З іншого боку, Конституційний суд завжди ухвалював рішення, що забезпечення соціального захисту має кореспондуватися з можливостями держбюджету. Єдиний спосіб гармонізувати два ці положення — заплатити людям грошима за наявні в них пільги, прив'язавши їх до прожиткового мінімуму як єдиного соціального стандарту. Це моя ідея. Ми сформулюємо її більш чітко і подамо на розгляд ВР.  

Друге — разом з Мінекономіки, Мінфіном та іншими органами мусимо думати про те, як зменшити, а в ідеалі ліквідувати дефіцит Пенсійного фонду. Якщо торік він становив понад 80 млрд, то після зменшення ЄСВ — майже 145 млрд грн. При такому дефіциті вкрай складно говорити про підвищення соцстандартів.  

Третє — будемо працювати над організаційно-технічними умовами для створення накопичувальної системи пенсійного забезпечення. Адже проблема не в тому, щоб відкрити накопичувальні рахунки. А в тому, що в Україні сьогодні немає структури, здатної протягом найближчих 20—30 років забезпечити стабільний (хоча б у 3—4%) дохід з урахуванням рівня інфляції. Тому проблему накопичувальної системи треба вирішувати поступово. І коли буде ухвалено рішення її впроваджувати, зробити це маємо впродовж дуже короткого часу. Але найголовніше — для цього повинні бути створені економічні умови.  

Четверте — це зміна системи надання адресної держдопомоги. Ви не замислювалися, як Ісусу Христу вдалося нагодувати п'ятьма хлібами п'ять тисяч людей? Я замислився і зробив для себе відкриття: він виходив з того, що в цій юрбі не всі були голодні. Точно знаючи, хто голодний, Ісус ділив хліб тільки між тими, хто цього потребував. Це був перший приклад адресної допомоги.

 І ми повинні діяти саме так. Приміром, допомога самотнім матерям надається не тим, хто її потребує, а тим, хто має відповідний статус. Сьогодні в Україні поза шлюбом народжується 20% дітей. Але це не означає, що у всіх цих дітей немає батька. Просто таким сім'ям ми платимо гроші за те, щоб вони не реєстрували свого шлюбу.

 А з 1 січня цю держдопомогу ми ще й поставили в залежність від доходів матері-одиночки. Якщо вона не працює, то допомога виплачується в максимальному розмірі. Якщо працює, то отримує в мінімальному або взагалі не отримує. Таким чином ми стимулюємо жінку не працювати. А повинні, навпаки, підтримувати тих, хто не може працювати не тому, що не хоче, а тому, що не може.

П'яте — це зміна системи адміністрування послуг. У Вінниці в центрах адміністративних послуг з надання допомоги громадянам немає черг. Усі види допомоги, субсидії і пільги призначаються у встановлений законом час. У нас повністю електронний документообіг і все, що із цим пов'язане. Нову якість надання послуг, зміну самої системи надання допомоги через центри адміністративних послуг я вважаю одним з пріоритетних напрямів діяльності міністерства. 

— У програмі уряду цього немає. У Білорусії, наприклад, указом президента пенсійний вік підвищено на три роки для чоловіків і жінок. Наша пенсійна система теж відчуває величезне напруження. Це питання дискусійне, що потребує окремої розмови.  

— Я поки що не бачив меморандуму, підписаного з МВФ. Ми його проаналізуємо і подивимося, які там зобов'язання. Я завжди сповідував принцип Pacta sunt servanda — договорів слід дотримуватися. Що стосується інших речей, то МВФ — це жива організація, яка дає рекомендації, але не приписи. Вона аналізує ситуацію, дискутує і тільки після погодження з країною-одержувачем допомоги у меморандумі з'являються певні позиції. Тому, гадаю, перше — нам доведеться виконувати те, що вже підписано. А друге — надалі вести предметний діалог, щоб усі умови, які ми будемо підписувати, були чіткими, зрозумілими і підлягали беззастережному виконанню. 

— На сьогодні інфляція прогнозується на рівні 12%. І уряд передбачив відповідну індексацію. Якщо прогноз виявиться хибним, то очевидно, що нам доведеться думати над тим, як відповідно індексувати соцвиплати. Знову ж це буде видно з виконання бюджету хоча б за перше півріччя.  

— Тут слід розібратися. Я проти того, щоб щось об'єднувати або роз'єднувати лише тому, що так треба. Ми повинні розуміти, що це в результаті нам дасть. Якщо скорочення апарату й видатків — добре. Якщо тільки погіршить ситуацію, значить, робити цього не варто.  

Взагалі можна дивитися на питання трохи ширше. Коли ми говоримо про соціальний захист пенсійного страхування, тобто ЄСВ. Його розщепленням займаються відповідні служби. Треба це робити чи ні, і чи однією службою, ми розберемося і зробимо висновки. 

— Відсутність Єдиного державного реєстру пільговиків (зокрема ВПО), на створення якого Світовий банк торік уже вдруге виділив кредит у 300 мільйонів доларів, створило ґрунт для масштабних маніпуляцій і зловживань у сфері надання соціальної допомоги. Коли ми побачимо реєстр? 

— З 2003 року в нас є Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги. Єдиного реєстру ВПО справді немає. Зараз створено Міністерство у справах окупованих територій і ВПО. Як будуть розподілені функції, поки що сказати не можу. Цілком можливо, що в тому числі й соцвиплати ВПО будуть передані новому міністерству.

— Якщо не знаєш, як діяти, дій відповідно до закону. У нас є Закон про обов'язкове пенсійне страхування, а є Закон про пенсійне забезпечення, у ст. 85 якого сказано: "Пенсії виплачуються без урахування одержуваного заробітку за місцем проживання пенсіонера, незалежно від реєстрації місця проживання". Навіть якщо людина живе в Донецьку або Луганську, а отримувати пенсію хоче в Києві або Харкові, ми зобов'язані їй її виплачувати, незалежно від місця її реєстрації. Це загальна практика, яка існує в Україні. Неконтрольовані території в Донецькій і Луганській областях, наскільки я розумію, статусу окупованих на сьогодні не мають і є невід'ємною частиною території України. Відповідно, їхні жителі мають право на виплати, незалежно від місця реєстрації. Ми не можемо платити пенсії в Донецьку і Луганську, бо там ідуть воєнні дії. Але якщо людина приїхала і хоче отримати пенсію в Харкові або Львові, ми не можемо їй в цьому відмовити. 

Інша справа з держвиплатами ВПО. Якщо людина живе в Донецьку, а оформила документи, що нібито проживає в Харкові, то тут уже є питання. Але це функція не стільки Мінсоцполітики, скільки державних Міграційної і Прикордонної служб. 

— Чесно кажучи, сенсу цієї верифікації я не розумію. Якщо ми говоримо про перевірку, то в органах соцзахисту є державні соціальні інспектори, у функціях яких — саме всі ці питання. Чим займатиметься Мінфін? Перевірятиме банківські вклади тих, хто отримує державну соцдопомогу і субсидії? Якщо ви отримуєте субсидію, то декларуєте свої доходи. Припустимо, Мінфін виявив, що у вас є депозит. Що далі? Ця інформація ніяк не впливає ні на факт отримання субсидії, ні на її розмір. Бо в постанові Кабміну "Про спрощення порядку надання субсидій населенню" (№848) написано: депозити не враховуються під час підрахунку сукупного доходу. Тобто ця інформація не приносить ніякої користі тим, хто її отримує. 

Тому П.Розенко критикував верифікацію від Мінфіну справедливо. Користі від цих дій немає ніякої. Більше того, зараз у нас на рахунках у казначействі величезна кількість коштів, яких не отримують підприємства комунальної сфери, що надають житлово-комунальні послуги, оскільки Мінфін вважає, що органи соцзахисту сьогодні повинні надавати документи, передбачені постановою Кабміну №151, у тому числі на пільги й субсидії. Хоча в самій постанові написано: верифікації підлягають тільки виплати в грошовій формі. Тобто ні пільги, ні субсидії. Мінсоцполітики дає одне роз'яснення, Мінфін — інше. У результаті неузгодженості дій гроші висять, бо казначейство слухає своє керівництво. Це називається втратою державного управління. Те, про що Гройсман казав у ВР: "Я вам покаджу, що таке державне управління".  

Якщо ми хочемо знайти кошти, які перебувають у соцзахисті, шукати їх треба шляхом адресності допомоги і монетизації пільг.

З Мінфіном нам необхідно співпрацювати дуже тісно. Але ми не повинні допускати, щоб він підмінював собою спеціальні органи влади, у тому числі центральної, і самостійно писав за них закони. 

— Протистояти нікому не збираюся. Я працюватиму. Хто з двох віце-прем'єрів буде куратором сфери соцзахисту, поки що не знаю. Кого призначать, з тим і працюватиму. З Розенком у мене розбіжностей не було. У принципових питаннях ми завжди були єдині. Якщо до екс-міністра є якісь запитання з боку громадськості, то, думаю, він адвокатів не потребує і сам може все розповісти й пояснити. 

— Махати шаблею і вдавати з себе всезнайку я не збираюся. У міністерстві — понад 500 осіб, і перш ніж щось міняти, треба спочатку подивитися, як люди працюють. Багато часу я на це не витрачатиму.  

Команда в мене є. Але висмикувати людей з Вінниці, щоб мені було комфортно працювати, я не буду. У міністерстві повинні працювати люди, які розуміють, чим займаються, і з досвідом роботи. Бажано — які мають практику в регіонах. На мій погляд, головне завдання будь-якого міністерства як центрального органу виконавчої влади — це законотворча робота, що регулює галузь. 

— У силу своєї посади я очолював комісію у справах дітей і придивлявся до роботи відповідної служби. Тут непочатий край роботи. Якщо ми бачимо, що батьки не виконують своїх обов'язків стосовно дітей, то рішення слід ухвалювати швидко й чітко. Тоді у нас буде значно менше проблем і з неблагополучними сім'ями, і з тим, щоб діти росли в нормальних родинах.

— І я вважаю, це було правильно. Це були не працівники органів соцзахисту. Вони були додані до центрів соцслужб для сім'ї, дітей і молоді. З незрозумілим статусом, але зі зрозумілими особисто мені функціями — як безкоштовні працівники на виборах для ПР. Ніякої практичної користі від цих людей (я кажу про Вінницю) не було. І коли їх ліквідували, особисто я не шкодував. Це абсолютний міф, що система соцзахисту щось втратила.  

— Сил сьогодні в центрів соцслужб для сім'ї, дітей і молоді, в служб у справах дітей для цього цілком достатньо.  

Не переживайте. У мене багато недоліків, але я хороший чиновник. Ви в цьому переконаєтеся. Вам за мене соромно не буде. Обіцяю.