Віктор Галасюк: Промислова політика в Україні була втрачена і деінституціалізована, її треба відроджувати
Вівторок, 26 травня 2015, 10:30
Інтерв'ю з головою Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики та підприємництва, народним депутатом від РПЛ Віктором Галасюком.
 
-- Нещодавно прем'єр заявив, що хоче провести консультації з коаліцією з приводу економічної політики, програми з МВФ. Чи буде ваш комітет та ваша політична сила піднімати під час них питання необхідності формування в Україні державної промислової політики? Як ви оцінюєте рішення уряду щодо закріплення функцій ліквідованого Мінпромполітики за Мінекономрозвитку та призначення профільного заступника міністра щодо управління державною власністю та промисловою політикою?
 
-- Я вважаю, що рішення уряду визначити профільного заступника міністра, відповідального за промислову політику, є дуже доречним. Це окремий важливий та специфічний напрям діяльності. Але давайте все ж таки почнемо з першого питання - необхідності для України мати державну промислову політику.
 
По-перше, немає сумнівів, що Україні, як державі, яка хоче здобути реальну економічну силу, незалежність, добробут громадян, потрібна потужна промислова політика. За великим рахунком, економіка, яка не має промисловості, – колос на глиняних ногах. Адже, якщо ми візьмемо закордонний досвід, то, мабуть, одним з найбільш показових серед наших найближчих сусідів є досвід індустріальних країн: Польщі, Туреччини, Словаччини чи навіть Білорусі. До речі, Білорусь - гарний приклад, і це тому, що він є найбільш контроверсійний. Адже цю країну часто не сприймають як країну-авторитет чи країну-зразок, зазвичай наводять інші приклади. Серед них і Польща, і Туреччина, і Малайзія, і Китай. І в цьому ряду -Білорусь. Чому? Тому що за даними Світового банку ВВП Білорусі за паритетом купівельної спроможності в постійних цінах, які забезпечують співставність, складає понад 17 тис. доларів США на людину. А у нас зараз…
 
-- $3800, здається…
 
-- Так. Було в 2013 році стільки. А за паритетом купівельної спроможності в постійних цінах це десь $8500, але після того падіння, що відбулося, вже мабуть не більше $7000, в кращому випадку. Тобто, порівняймо Україну до кризи – $8500 і Білорусь, у якої $17000. Тож позаминулорічний ВВП Білорусі більше, ніж передбачає Стратегія-2020, цей амбітний план розвитку України на 5 років. Навіть якщо Білорусь зупиниться у своєму розвитку, а ми будемо зростати нереальними темпами, то ми її навряд чи наздоженемо за 5-6 років. Для цього нам знадобилось би зростати на 15-20% щорічно, що не є реалістичним.
 
Так от, чому я кажу про Білорусь? Тому що там частка переробної промисловості у ВВП - 27% - вдвічі вища ніж в Україні. У нас цей показник зараз менше 14%, хоча на початку 1990-х років ми мали понад 30%. Тобто з моменту здобуття незалежності ми пройшли шлях деіндустріалізації, а Білорусь пройшла шлях індустріалізації, причому з покращеними показниками. І тому ми розуміємо, що наявність промислової політики – це не якийсь там далекий приклад з іншого кінця світу, він дуже наочний та прийнятний для нас, релевантний.. Я вже не кажу про досвід інших країн: Польщі, Туреччині, Малайзії. Я зараз вам покажу співставні дані, щоб можна було порівняти, зрозуміти, що це таке (показує діаграми). От динаміка з 1990-го року до 2013-го року включно: Україна стартувала з показником $10500 ВВП на душу населення, а в 2013-му ми мали $8500.
 
Ви зрозуміли? Втратили п'яту частину економіки в реальному вимірі ще до військової агресії. Нижче нас були і Малайзія, і Польща, і Білорусія, і Грузія, і Молдова. Туреччина була на одному рівні з нами, Румунія – майже на такому ж. Сьогодні що ми маємо? Туреччина – майже під $19000, Румунія – $18000, Малайзія та Польща – по $22500. Ми чітко бачимо модель: інші країни, які запроваджували потужну індустріальну економіку, зростали: хтось подвоїв, а хтось – досяг ще більшого. А Україна, на жаль, пішла шляхом не Польщі, Туреччини, Кореї, Словаччини і навіть Білорусі, а пішла шляхом Грузії та Молдови, де дуже схожа картинка деіндустріалізації…
 
Але багату країну без сучасної промисловості неможливо побудувати. Україна, як країна сільськогосподарська, яка експортує зерно, як країна сировинна, яка експортує залізорудну сировину та метал найнижчих ступенів переробки, країна, яка експортує ліс-кругляк та інший необроблений матеріал, не має жодної перспективи у сучасному світі. Без потужної промислової політики не може бути взагалі відродження нації, та збереження державності. Деіндустріалізація – передвісник бідності, а промислова та інноваційна політика прокладають шлях до багатства країни. Тому саме промислова політика - це насправді центральне питання економічної політики.
 
Якщо казати, чи потрібен спеціальний орган, що опікувався б промисловістю, то абсолютно не принципово, як би це називалось: або Міністерство промислової політики, або профільний підрозділ Міністерства економіки. Головне, щоб це була команда людей, яка має відповідний мандат, кваліфікацію, і метою якої є проведення не якихось абстрактних реформ, скерованих на все і ні на що, а щоб вони ставили за мету показники, які притаманні промисловій політиці: частка переробної промисловості у ВВП, продуктивність праці, кількість людей, зайнятих в переробній промисловості, прямі іноземні інвестиції, частка промислового експорту тощо. До речі, це повинно бути встановлене як показник і в цілому для Міністерства економічного розвитку і торгівлі і Міністерства фінансів. У нас не тільки Голова НБУ, але вже і Мінфін і МЕРТ заявляють що вони відповідають тільки за загальні макроекономічні показники, отже, насправді чиновників ані хвалити, ані наказувати нема за що – вони живуть у паралельному з економікою світі.
 
Як можна казати про розвиток інших секторів – і торгівлі, і фінансів тощо – якщо немає в організмі центрального елемента - "серця"? Ми можемо скільки завгодно перепродавати чужі товари чи запроваджувати якісь механізми підтримки малого і середнього бізнесу, але якщо не буде потужного каналу приходу в країну експортної виручки, успішних середніх та великих виробничих підприємств, то не буде з чого людям мати купівельну спроможність, щоб щось купити на базарах, в магазинах. Це цілісний організм і, на жаль, саме промислова політика була втрачена і деінституціалізована, тому її треба відроджувати.
 
Відповідальний за промислову політику в Мінекономрозвитку повинен бути. І це має бути людина з досвідом роботи в промисловості, вона жодним чином не повинна бути неолібералом, який впевнений, що потрібно зробити тільки дерегуляцію, лібералізацію, а все само собою відбудеться, сама собою відбудується промисловість. Промисловість сама собою не відбудується. На такій посаді має бути державник, який розуміє інструментарій державного втручання, державного впливу на економіку. Тобто ця людина має бути практиком, яка не по підручниках вчилася економіці, яка жила не в тій країні, де ніколи не було розвинутої промисловості, не та людина, яка має лібертаріанські погляди, і яка впевнена, що головне для держави – піти з поля гри, а там економіка, мовляв, сама собою стане процвітати. Не стане процвітати. Досвід закордонний показує, що поки держава не береться цілеспрямовано за створення умов для виробничого та інноваційного бізнесу, нічого само не відбувається.
 
Якщо навіть брати сучасне визначення промислової політики за світовим досвідом, то це "цілеспрямована урядова діяльність з розвитку виробничого сектору шляхом застосування набору політик і спеціальних інструментів". Це значить, що не самодіяльність, не якісь розрізнені саморегулівні організації чи активісти можуть дати результат, а конкретна діяльність уряду. Наявність набору спеціальних інструментів вказує на те, що це дуже прикладна сфера, вона не теоретична, тобто є цілі, є конкретні інструменти, які мають бути застосовані, - і це те, що має робити саме уряд.
 
Тому повторююсь, абсолютно слушно, щоб у Міністра економіки був профільний заступник з промисловості, але важливо, щоб була ще команда однодумців, яка тісно працює з іншими органами влади і ВР, бо на сьогодні Верховна Рада поточного скликання зробила дуже немало, щоб закласти юридичні основи для промислової політики.
 
От, наприклад, за наполяганням Радикальної партії, до якої я належу, в Коаліційну угоду був включений окремий розділ, восьмий: "Забезпечення прискореного економічного розвитку", і переважна частина змісту того розділу саме стосується індустріальної політики, розвитку високотехнологічних виробництв і конкретних інструментів. Ми домоглися того, щоб цей розділ став невід'ємною частиною Програми дій уряду. І наше завдання як фракції, як комітету, як депутатів і просто як громадян, максимально допомогти уряду у деталізації та втіленні тих фундаментальних речей, які ми заклали. І ми будемо це робити всіма можливими і неможливими способами.
 
А разом з тим, якщо ми будемо бачити, що це в недостатній мірі сприймається чи в недостатній мірі імплементується, то в Коаліційній угоді закладений механізм відповідальності міністрів за невиконання умов Коаліційної угоди. Тому ми будемо здійснювати парламентський контроль і створювати відповідний вплив на кадрові рішення, якщо ця політика не буде реалізовуватися. Це є дуже відверта політика, тому що ми кажемо на старті, що для нас це принципово, критично важливо, це важливо для країни, це важливо для економіки, і це сьогодні не можна обходити.
 
Не можна зводити пріоритети економічної політики до дерегуляції, до імплементації угоди про вільну торгівлю з ЄС. Економічна політика держави не обмежується цими складовими. Це важлива частина, але, наприклад, та ж дерегуляція – це, умовно кажучи, відсотків 15 в загальній картинці економічної політики держави. В Коаліційній угоді, окрім того, є потужна промислова політика, інноваційна політика, інвестиційна, і суть цієї політики сформульована в преамбулі розділу восьмого Коаліційної угоди. Я зараз Вам зачитаю (дістає з портфелю угоду).
 
-- Ви завжди її з собою носите?
 
-- Так, треба нагадувати урядовцям та колегам, а то швидко забувають.
 
Отже, розділ восьмий: "Ми свідомі необхідності здійснення структурних реформ та законодавчого встановлення більш сприятливих, порівняно з іншими країнами, умов для високотехнологічного, інтелектуальномісткого бізнесу та нових виробництв в Україні шляхом запровадження (оце вже інструментарій) конкурентних переваг інституційної, регуляторної, фіскальної, інфраструктурної, освітньої політики для створення високопродуктивних робочих місць, підвищення оплати праці, виробництва конкурентоспроможної продукції та нарощування експорту".
 
В принципі, промислова, індустріальна політика є одним з найбільш потужніших інструментів збільшення ВВП. Якщо ми подивимось з вами, скажімо, на формулу розрахунку ВВП по витратах, то формула така: ВВП = I(інвестиції) + (C)споживання + (ЧЕ)чистий експорт + (ДВ) державні витрати. Промислова політика скерована на стимулювання всіх цих складових. Вона сприяє залученню інвестицій, причому якщо на початку темп припливу приватних інвестицій (закордонних і вітчизняних) недостатній, то держава має включитися в цей процес і передбачати відповідні капітальні вкладення для формування базової індустріальної інфраструктури, створювати готові майданчики для створення виробництв.
 
Державні витрати збільшують і інвестиції, і споживання. Через створення продуктивних робочих місць забезпечується вищий рівень оплати праці, бо рухаючись за інерцією держава просто робить людей жебраками, тими, хто повинен отримуватиякісь дотації, пільги чи знижки при оплаті послуг щоб вижити. А наші громадяни є гідними членами суспільства і вони повинні мати можливості нормально працювати, отримувати достойну заробітну платню. Тоді вони всередині країни купуватимуть товари. Тобто створення робочих місць – один з головних пріоритетів економічної політики, бо створюючи високопродуктивні робочі місця ми одночасно піднімаємо купівельну спроможність громадян. І третя складова ВВП - це чистий експорт. Це особливо важливо для України на даному етапі, бо сьогодні ми розуміємо, що внутрішній ринок мізерний, він ще додатково стиснувся через непродуману шокову девальвацію гривні. Тому експорт – це те, що на першому етапі має країну рятувати, і ми маємо вбудовуватись в глобальні ланцюги створення доданої вартості. Тому нехтувати інструментарієм індустріальної політики – це вкрай нерозумно і, зрештою, небезпечно.
 
-- Я днями зустрічався з головою компанії Corum. Це машинобудівний холдинг СКМ. Головна думка була, що дуже важко розвивати промисловість з такою вартістю фінансових ресурсів. Тому голова компанії каже, що нішею для української промисловості залишаються сервіс та некапіталомісткі операції. Чи можуть бути знайдені інструменти, щоб виправити цю ситуацію. Яка роль у цьому держави?
 
- 100%, що це одне з найболючіших питань. Якщо ми беремо промислову політику в цілому, то вона полягає у застосуванні інших видів політик з метою розвитку промисловості, в тому числі – кредитної політики, податкової, регуляторної тощо. От ви поставили питання щодо кредитної політики: ми зараз напрацьовуємо в Комітеті базову модель промислової політики. І в її рамках завданням кредитної політики для розвитку промисловості є забезпечення здешевленого довгострокового кредитування капітальних видатків нових виробництв, експортних операцій, а також малого і середнього бізнесу. Якщо ми візьмемо досвід інших країн з ринковою економікою, в тому числі таких як Польща, Туреччина, Китай, а останнім часом навіть Грузія, то ми побачимо, що в умовах, коли загальна банківська система не в змозі забезпечити адекватні ставки по кредитах, то у держави є два варіанти: перший - намагатися виправити все і одразу (відновити банківську систему і поставити її на рівень Німеччини чи США), що насправді мало кому вдається. Це нереалістичний шлях, це шлях популістичний (в тому сенсі, що він для тих, хто хоче зімітувати справу, але не зробити її). Інший реальний шлях – це створити дуже конкретні інструменти державної інтервенції для того, щоб зробити такі своєрідні ін’єкції, які забезпечать здешевлене кредитне фінансування для реального сектора на довгострокову перспективу. У світі такі інструменти, як правило, це державні банки розвитку. Ми пропонували під час підготовки Коаліційної угоди створити такий "Державний банк відбудови і розвитку" або аналогічного змісту державну програму, направлену на здешевлення довгострокових позик на капітальні видатки реального сектору. І ми в такому формулюванні заклали це в цьому документі. Досвід закордонний просто колосальний, починаючи від Китаю до Німеччини, наприклад, банк KfW, який реалізовував план Маршала, і закінчуючи навіть Грузією, яку нам постійно в приклад ставлять закордонні радники. Сьогодні Грузія надає кредити тим, хто створює нові виробництва, навіть маленькі. На декілька років ставка складає лише 1% річних – держава компенсує до такого рівня. Вони на це виділили $50 млн. У масштабах України вважайте, що це як мінімум $500 млн. Так от питання: чи такі вони дурні, що вони це роблять? Чи може вони перейшли до печерного протекціонізму, як нас звинувачують доморощені лібертаріанці в Україні? Ні, навпаки - вони просто дивляться на закордонний досвід і розуміють, що державі значно вигідніше надавати кошти на компенсацію відсоткових ставок – здешевити фінансування, – і все для того, щоб підприємці створювали нове виробництво, нові робочі місця, залучали інвестиції, випускали продукцію, експортували її, вирівнювали торгівельний баланс, стабілізували валюту. А в іншому варіанті держава буде вимушена передбачати якісь дотації, пільги, компенсації для того, щоб люди лише виживали. Так я і наполягаю на тому, що треба не давати пільги, щоб люди виживали, а створювати для них умови, можливості нормального заробітку за рахунок цього гідного життя.
 
Тому нагальним питанням сьогодні в Україні є запровадження програми кредитування як виробничого сектору, так і малого і середнього бізнесу під дуже низькі відсотки, які мають бути нижчими ніж облікова ставка Національного банку. Це є дуже принципова позиція. По ній наші погляди з неоліберальними економістами і державними діячами розходяться просто діаметрально, бо вони кажуть, що "ринок сам все відрегулює", "вільна рука ринку знайде рівновагу" і от високі ставки 30% річних - це і є ринкові умови. А ми кажемо, що таким шляхом тільки консервується олігархічна структура економіки, домінування сировинних укладів, і це блокує динамічний розвиток виробничого сектору. Коли мені кажуть, що це популістично - домагатися кредитування реального сектору під 5%, то я кажу, що я два місяці назад був у Першого заступника Міністра економіки Грузії, і він мені показував ті програми кредитування під 1%, які вони реалізують. А деякі найняті нашим урядом радники, в тому числі грузинські, кажуть: "а ми це не робили, це вже зараз так роблять. Це неправильно. Ми проти здешевленого неринкового кредитування та іншого державного втручання". Так я їм відповідаю: "А ви коли були останній раз в Грузії? Ви знаєте, що на вас там не чекають? Ви не знаєте, чому?". Бо ви реформи не закінчили, і економічний стан країни дуже важкий саме через деіндустріалізацію, на сполох б’є і Світовий банк, і інші організації – 60% населення на межі бідності!
 
Тобто вони зробили свою справу – екстремальні реформи по лібералізації, боротьбі з корупцією, але коли в країні немає промисловості.... слухайте, навіть ідеально чистий дім,але пустий, без меблів, опалення і водопостачання, він некомфортний, в ньому не можна жити, треба його облаштовувати. Треба розвивати виробництва, бо коли країна суто аграрна,їй в сучасному світі немає жодної перспективи. Коли країна туристична, то вона може мати перспективу, якщо там живе декілька мільйонів людей, але країна, яка має понад 40 мільйонів населення, може бути успішною тільки за умови створення потужної виробничої бази, причому сучасної. Мова не йде про якісь низькі технологічні уклади, ми маємо рухатись вгору в ланцюгах створення доданої вартості.
 
В країні, в якій існує критична залежність від імпортної продукції з одного боку, критична залежність від імпортних енергоносіїв з іншого боку, критична залежність від фінансового капіталу, який ми беремо в борг у МВФ та інших організацій, не приймати радикальних рішень для розв’язання цього комплексу проблем - це є економічний злочин. Якщо керівники центральних органів влади кажуть, що "воно якось саме там розсмокчеться". То це не просто якісь погляди людей. По-перше, воно саме не розсмокчеться. По-друге, якщо люди цього не розуміють, то це або нефахові люди, або запроданці, або злочинці, тобто тут немає альтернативи.
 
Я, до речі, хочу вам подарувати книгу одного з моїх вчителів - професора Еріка Райнерта, який саме отакі погляди відстоює. Він працював у 49 країнах світу і показує, як інші країни завдяки промисловості, завдяки збалансованому розвитку економіки і активній ролі держави виходили з бідності, як вони позбувалися своєї сировинної залежності. Це характеристика поточного стану України: сьогодні наша країна є економічною колонією, тобто державою, яка експортує продукцію з найнижчою доданою вартістю, переважно сировинну, яку б ми галузь не взяли: металургія – це чорний метал, а не автомобільний лист чи спецсталі, сільське господарство – це на 80% зерно, а не продукти його переробки, лісогосподарський комплекс – це ліс кругляк, а не меблі. Навіть ІТ – це аутсорсинг, тобто погодинна робота на замовлення, а не готові продукти. Такі як Skype чи World of Tanks, який доречі запрограмували в Білорусі.
 
Друга ознака країн колоніальної економіки – це експорт талановитих людей. Тобто через те, що в нас така структура економіки, люди тікають із України, вони себе не реалізують вдома, і Україна знаходиться на п’ятому місці в світі за кількістю емігрантів. Ми стоїмо в одному ряду з Індією, Мексикою, Росією та Китаєм за кількістю емігрантів – в нас їх понад 6,5 млн, з яких понад мільйон з вищою освітою. Це є дуже показовим. Адже справжнє багатство країни – це люди, їхні таланти та працелюбність. Але багато наших співгромадян просто втомлюються боротися з системою.
 
Третя ознака - це національні прибутки. За оцінками експертних інституцій, еміграція капіталу з України навіть в мирний час перевищувала $8 млрд на рік. Мова йде як про пряме виведення коштів за кордон, так і через викривлення цін експорту, тобто взагалі через нелегальні, сірі механізми.
 
Отже, з одного боку ми кажемо, що з простягнутою рукою йдемо до світу і "дайте нам чи 10 чи 15 мільярдів", а коли нам дають – то це ніби велика перемога, а з іншого боку в нас є національні інвестори, які постійно виводять кошти з країни, бо вони не довіряють, вони знають, що тут надвисокі податки, корупція, несправедливість тощо. Тому нам треба змінити ці внутрішні умови і не випрошувати кредити. Сьогодні в нас вже державний борг біля 80% ВВП, і тільки обслуговування відсотків по ньому складає близько 90 мільярдів гривень в бюджеті цього року. Це найбільша стаття державних видатків — понад 15% держбюджету! Вдвічі більше, ніж на Міністерство оборони під час військової агресії! Це є просто сировинний глухий кут застарілої, олігархічної, низькотехнологічної економіки. Ми маємо вирішувати проблему радикально. Такі економічні хвороби не лікуються “вітамінами”, тут потрібне оперативне втручання, навіть не антибіотики. Потрібно дуже правильно поставити діагноз, бо якщо це лікувати дерегуляцією, то "пацієнт не виживе".
 
-- Така ваша програма реформ чимось схожа на те, що пропонував уряд Азарова: теж дешеві кредити, залучення Національного банку, ставка пільгова, але всі критикували її за те, що це великий потенціал для корупції. Як будуть відбиратися проекти для кредитування? Ми бачили ті, які відбиралися: як правило, фірми виявлялися близькими довлади, "родини", якихось олігархів. Як уникнути цього ризику при реалізації такої програми?
 
- Зараз зовсім інший час з точки зору зрілості суспільства, публічності, громадського контролю. Зараз в суспільстві склався певний антидот проти корупції. При створенні таких інститутів державної підтримки, державного сприяння розвитку економіки ми маємо вибудовувати в них корпоративне управління за західними стандартами, робити їх діяльність абсолютно публічною, щоб кожна людина могла побачити кому скільки коштів на які проекти йде і таке інше. Це є аксіома. Треба залучати туди не просто закордонних радників, теоретиків, а практиків, людей, які робили такі інституції в інших країнах, щоб вони були в правлінні, щоб вони були в радах директорів цих інституцій.
 
Якщо казати так: - "Щось колись робилося корупційно, і воно не спрацювало, ми тепер цього робити не будемо", то у нас ніколи не буде жодного шансу. Дійсно, в Україні в тому чи іншому вигляді були спроби реалізації різних проектів. Взяти, наприклад, вільні економічні зони. Ми знаємо історію, яка була із їхнім закриттям: через те, що декілька з них зловживали, перш за все в Донецьку, ліквідували спеціальний режим для всіх, в тому числі тих, які принесли колосальні інвестиції, створили реальні виробництва. Тобто просто вилікували кашель гільйотиною. Але якщо подивимось на досвід Польщі, Туреччини, Китаю, то в кожній з цих країн є потужна мережа таких спеціальних територій.
 
Вони по-різному називаються: десь індустріальні парки, десь високотехнологічні парки, десь експортні виробничі зони. Але сутність така, що такі індустріальні парки і спеціальні території, наприклад, в Китаї складають більше третини економіки і навіть більшу частку експорту. Нам важко уявити ті суми, про які йде мова. Це реальний дієвий інструмент, який працює. Таких спеціальних територій в успішних країнах є десятки і сотні, і вони працюють. Тому якщо щось в минулому не спрацювало, і було використано в неправильний спосіб, то ми маємо вивчити ці уроки і зробити таке корпоративне управління, таке чітке прозоре звітування і публічний контроль, щоб унеможливити зловживання.
 
Маємо зробити такий професійний менеджмент, щоб не хтось там поставив свого кума-свата-брата і потім ці кошти вимивав за кордон, а щоб це публічно і прозоро йшло на потреби реального сектору економіки. І тоді самі промисловці будуть це контролювати, сам високотехнологічний сектор, а це дуже соціально відповідальні люди. Тобто жодним чином не можна виправдовувати відсутність дій тим, що щось у когось колись було не так.
 
http://interfax.com.ua/
 
П'ятниця, 20 жовтня, 00:59
МВФ змінив прогноз дефіциту поточного рахунку платіжного балансу України
Міжнародний валютний фонд прогнозує дефіцит поточного рахунку платіжного балансу України у 2017 році на рівні 3,3% ВВП.
10.10.2017 15:49
Еврокомиссия одобрила выделение Украине очередного транша макрофинансовой помощи €600 млн
Европейская комиссия одобрила выделение Украине очередного транша макрофинансовой помощи в размере 600 млн евро.
16.03.2017 16:08
Томас Гремингер назначен новым генсеком ОБСЕ
Совет министров избрал нового генсека ОБСЕ Швейцарский дипломат Томас Гремингер был избран генеральным секретарем Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ).
18.07.2017 14:50
Почти 5 млн украинцев оформили биометрические загранпаспорта, - Порошенко
ЕС посетили более 100 тыс. украинцев с момента введения безвизового режима.
14.07.2017 10:00
Вінничани відпочиватимуть три дні поспіль з нагоди Дня захисника України
Вінничани відпочиватимуть три дні поспіль з нагоди святкування в суботу, 14 жовтня, Дня захисника України.
10.10.2017 15:11
У 2017 році на 18 виборчий округ виділено 29 млн. грн. на реалізацію 96 проектів
У 2017 році на 18 виборчий округ вдалося залучити майже 29 млн. грн. на 96 проектів завдяки субвенціям з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення заходів щодо соціально-економічного розвитку окремих територій і дотацій з Державного фонду регіонального розвитку.
10.10.2017 15:09